ВОЛОДИМИР ВЛАДКО, ВІДОМИЙ І НЕВІДОМИЙ
Пам’яті видатного бібліографа української фантастики
Миколи Олександровича Ковальчука присвячується
У 1961 році, під час святкування свого шістдесятиріччя, Володимир Владко отримав від українського літературознавця, академіка О. І. Білецького незвичайний подарунок. Той презентував авторові його ж власну книгу!
Дарунок виявився направду унікальним. Фантастичний роман «Аероторпеди повертають назад» вийшов у «Дитвидаві» наприкінці 1934 року, хоча деякі його розділи друкувалися окремими оповіданнями задовго до появи книги в книгарнях. Сюжет твору ґрунтувався на традиційному для того часу описі майбутньої війни, в даному випадку – незважаючи на слабку завуальованість – із фашистською Німеччиною. Але через кілька років політична ситуація докорінно змінилася – СРСР став союзником Німеччини, – й роман українського письменника заборонили, вилучивши з архівів та бібліотек. Практично весь наклад його було знищено.
І ось один екземпляр цієї потай збереженої книги нарешті дістався самому авторові – напевно, найнезвичайніший авторський примірник, який отримував Володимир Владко за свою довгу творчу кар’єру.
А літературі письменник віддав, не багато не мало, майже шість десятиліть. У 1967 році за свою півстолітню письменницьку працю він був нагороджений орденом «Знак Пошани», проте ця нагорода була вже не настільки значущою, як та – найперша, народна – отримана Володимиром Миколайовичем у тридцятирічному віці, що дала поштовх для публікації його першого науково-фантастичного роману.
Володимир Миколайович Владко (справжнє прізвище – Єромченко) – письменник, публіцист і театральний критик, класик української науково-фантастичної літератури радянського періоду, – був ровесником ХХ століття: народився 26 січня 1900 року (8 січня 1901 року за новим стилем) у Санкт-Петербурзі, в родині українських службовців. До 1917 року навчався в реальному училищі, де отримав непогану освіту, вільно володів англійською мовою та латиною. По закінченні навчання деякий час працював у Петрограді педагогом, одночасно публікуючись у столичних газетах і журналах, де розміщував свої вірші, фейлетони, рецензії.
Майбутній фантаст із дитинства мріяв стати інженером і винахідником. Але, рано залишившись без батька, через необхідність допомагати матері, молодшій сестрі та двом братам, змушений був заробляти на хліб творчістю. Журналістська праця припала молодому чоловікові до душі. В 1921 році він закінчує Воронезький інститут народної освіти, активно публікується в газетах Воронежа і Харкова. У 1920-тих роках, вельми захопившись театром, здебільшого публікує рецензії і статті про театральні постановки та акторів.
Саме в цей час «народився» і псевдонім письменника. З’явився він через друкарську помилку, коли на гранках чергової статті від імені автора залишився початок «Влад», а від прізвища – закінчення «ко». Таким чином, сліпий випадок «нафантазував» прізвище, під яким Володимир Миколайович назавжди увійшов у історію української та радянської фантастики.
На початку 1930-х років Владко стає кореспондентом популярної московської газети «За индустриализацию», і входить до редколегії українських науково-популярних журналів «Червоні квіти» («Піонерія») і «Знання та праця». Редакції цих видань не раз посилали його у відрядження по країні на ударні будівництва перших п’ятирічок: Донбас, Нижній Новгород, Баку тощо. Молодий журналіст у нарисах і статтях відображав виробничий потенціал нової країни, його публіцистика трансформувалася в десяток брошур, надрукованих у 1930 –1932 рр. у молодіжних і профспілкових видавництвах України: «Донбас – золота країна», «Балахна – країна паперу», «Запряжене сонце», «Наше завтра» та ін. Яскравий заголовок став візитівкою журналіста і письменника, про його важливість Владко не раз писав у спогадах. На його думку, сам заголовок і перші рядки статті мають привабити читача, привернути увагу, а читатиме він далі чи ні – цілком залежить від майстерності автора.
У 1931 році Володимир Владко отримує премію на Всеукраїнському літературному конкурсі за повість «Ідуть роботарі». Ця науково-фантастична книга народилася з опублікованого в журналі «Знання та праця» оповідання «Помилка Джонатана Говерса». У творі йдеться про створення механічних працівників – роботарів, які замінюють живих людей на машинобудівних заводах капіталіста Говерса задля усунення робітничих страйків.
Повість «Ідуть роботарі», як і вищезгаданий роман «Аероторпеди повертають назад», були продуктом своєї епохи. Прославляння робітничого класу, як єдино можливого у вільному від гноблення суспільстві, майбутня перемога комуністичного ладу і незламна сила СРСР – їх неодмінні складові. Певна річ, твори без цих ідеологічних штампів просто не були б надруковані. Країна вступала в найважче десятиліття мракобісся сталінського режиму.
Володимир Владко у криваві для країни 1930-ті роки зумів пристосуватися до постулатів нової влади і не «заплямувати» себе свободою суджень і сміливістю поглядів, які привели багатьох його колег до смерті. Зрозуміло, що вихваляння в публіцистичних книгах того періоду ідей Леніна-Сталіна й керівної ролі вождя допомогло письменникові вільно публікуватися. Зараз, із висоти майбутнього, легко критикувати його наклеп на загиблого в таборах Якова Кальницького, роботу викладачем на кафедрі теорії та практики партійної преси Українського інституту журналістики в Харкові, членство в КПРС та інше угодовство перед владою. Але, вочевидь, за всім цим стоїть одне – боротьба за життя, власне та своїх рідних і близьких.
Втім, і найзначніші твори Владка були написані саме в цей період – у середині-кінці 1930-х років. Задля справедливості слід зазначити, що фантастика автора була практично позбавлена прямих реверансів у бік влади, хоч, певна річ, і не уникла ідеологічного впливу.
Цікавлячись новинками науки і техніки, письменник серйозно захоплювався радіотехнікою, що знайшло відображення не тільки у брошурі «Я хочу слухати радіо» (1934), але йу його фантастичних книгах. Того ж року Владко інформував читачів, що почав роботу над новими повістями «Радіомобіль №1» і «Подорож до Венери». У першій, мовляв, ідеться про таємничий радіомобіль, що курсує дорогами фашистської Німеччини (прообраз пізнішого «Люцифера»), а в другій – про політ у міжпланетний простір, до Венери. І тоді ж на сторінках харківського журналу «Знання» з’являється нова фантастична повість автора з дивною назвою «4-УКХ-4», яка роком пізніше вийде окремим виданням під назвою «Чудесний генератор».
У цьому з чималою часткою гумору написаному творі письменник розповідає про створення групою дослідників новітнього приладу – генератора, що підсилює й модулює ультразвук і інфразвук. Із його допомогою вивчається вплив низьких і високих звукових хвиль на різні біологічні організми. Повість «Чудесний генератор» можна вважати перехідною – від одверто пропагандистських творів автора до романів, де на тлі фантастичних відкриттів і винаходів досліджується внутрішній світ людини й оцінюється соціальна складова героїв.
Поступово Володимир Владко, вже не настільки обтяжений журналістської рутиною й маючи більше вільного часу для творчості, починає критичніше оцінювати власні твори. «Ось письменник написав книгу, нібито все сказав, що було потрібно. Видавництво видрукувало книжку, вийшла вона. Перелистуєш її, – і от несподівано помічаєш, що певні місця вийшли якось не так. Переробити б треба, але вже запізно, книжку видрукувано...».
Така позиція повною мірою стосується і його найпопулярнішого твору – науково-фантастичного роману «Аргонавти всесвіту», що його письменник упродовж двох десятків років неодноразово доповнював і виправляв. Роман створювався на хвилі величезної захопленості населення повітроплаванням, як утілення в життя мрії про космос, і базувався на ідеях К. Е. Ціолковського, Ф. Цандера, М. Риніна, М. Вальє та ін., у тому числі і про множинність населених планет. Підготовка до написання «Аргонавтів» була ґрунтовною. Як згадував сам автор: «Писати твір на папері я починаю лише тоді, коли він весь, цілком, до останнього рядка склався в моїй уяві. І обдумування майбутнього твору забирає в кілька разів більше часу, ніж саме написання. Наприклад, роман «Аргонавти всесвіту»... я писав усього близько року. А матеріали для нього збирав, вивчав їх, обдумував щось із три роки».
Закінчений ще 1933-го року й анонсований у 1934-му, журнальний варіант роману врешті з’явився на сторінках «Знання та праця» і друкувався впродовж 1935 року. Примітно, що відразу після закінчення публікації роман був підписаний до друку у видавництві «Дитвидав» і незабаром з’явився на прилавках крамниць окремою книгою. Сюжет виявився настільки захоплюючим і цікавим для підлітків, що «Аргонавти всесвіту» тільки до війни перевидавалися ще двічі – в 1936 і 1938 рр., а в 1939-му були перекладені російською мовою.
Згідно з сюжетом, Радянський Союз відправляє на Венеру першу наукову експедицію з метою виявити там поклади нового трансурановго хімічного елемента – ультразолота. На борту ракети досліджувати загадкову планету вирушають троє мандрівників (майже як у Жуля Верна), але вже в польоті до них приєднується «заєць» – старшокласник Василь Рижко. У книзі описано безліч пригод як на борту ракети, так і на поверхні Венери, де екіпаж стикається з неймовірним буянням життя та робить чимало важливих відкриттів.
Для радянських школярів роман «Аргонавти всесвіту» став у один ряд із книгами Жуля Верна й Олександра Бєляєва. Шалений успіх книги справив доленосний вплив і на багатьох відомих людей. Наприклад, космонавт №4 Павло Попович зізнавався: «Для мене «Аргонавти Всесвіту» – буквар космонавтики. Вже коли побував у космосі, був просто вражений, як письменник точно спрогнозував ситуацію, пов’язану з невагомістю».
А для відомого українського письменника-фантаста Миколи Дашкієва роман став поштовхом до власної творчості: «Я вчився у восьмому класі середньої школи, коли цей твір надійшов до нашої бібліотеки. Книжку вмить зачитали до дірок; найзавзятіші претенденти на звання зоряних капітанів негайно заснували астрономічний гурток, а майбутні будівники зорельотів заходилися майструвати незграбні – і досить-таки небезпечні! – діючі моделі ракет, де в ролі пального використовували страшенно горючу тодішню кіноплівку. Я ж потай від усіх почав писати «продовження» роману, щоб зазнати своєї першої поразки на літературній ниві...»
Після виходу в світ збірки «Дванадцять оповідань», де зібрано написані раніше твори малої форми, Володимир Владко темою наступного науково-фантастичного роману несподівано обирає сиву давнину.
У 1937 році на сторінках журналу «Піонерія» друкується роман «Дорога скіфів», який у 1939-му виходить окремою книжкою, але вже під заголовком «Нащадки скіфів». Виданий одночасно двома мовами – українською та російською, – цей твір також став помітним явищем у дитячій та юнацькій літературі всього Радянського Союзу.
«Мене свого часу дуже зацікавив світ стародавніх скіфів, – пояснював згодом Володимир Миколайович. – З’явилися вони невідомо звідки і так само загадково зникли, не залишивши ніяких писемних пам’яток. Усе те, що є в розпорядженні сучасної науки, ґрунтується на матеріальних знахідках під час археологічних розкопок у курганах і ще на нечисленних записах давніх грецьких і римських істориків. Тривалий час я вивчав ці матеріали і вирішив написати роман про життя і побут цих загадкових племен. Я не зміг би, зізнаюсь, написати історичний роман у повному розумінні цього слова. І після довгих роздумів зупинився на своєму улюбленому жанрі наукової фантастики».
В центрі сюжету – геологічна експедиція на Донбасі. Через виявлений у досліджуваному гроті прохід учені потрапляють до велетенської печери, де до наших днів існує справжнє скіфське плем’я. Рятуючись понад дві тисячі років тому від ворогів під землею, воно виявилося відрізаним від зовнішнього світу і зберегло свою культуру та соціальні відносини до наших днів. Дослідникам не лише випадає унікальна нагода вивчити життя загадкових скіфів, але й доводиться пережити ряд небезпечних карколомних пригод.
«Нащадки скіфів», безумовно, написані під впливом творів Жуля Верна й Володимира Обручева. Але навіть зараз роман читається з неослабним інтересом.
Відновлення роботи над повістю «Радіомобіль №1», що її автор відклав на тривалий час, урешті увінчалося створенням роману «Сивий Капітан», перші розділи якого побачили світ на сторінках журналу «Піонерія» в 1941 році. Але журнальному варіантові не судилося бути надрукованим повністю – почалася радянсько-німецька війна.
Ця книга – явне переосмислення «20000 льє під водою» та «Володаря світу» Жуля Верна, улюбленого письменника Владка. Дія відбувається у вигаданій країні Іберії за часів правління диктатора – каудильйо Фернандеса, якому кидає виклик загадковий Сивий Капітан, винахідник універсального автомобіля під назвою «Люцифер», здатного їздити з величезною швидкістю, плавати під водою й на воді, літати, та ще й невразливого для куль.
У повному обсязі книга мала вийти у видавництві «Дитвидав» ще в тому-таки 1941 році. Але під час бомбардування Одеси оригінал роману і вже готова верстка загинули. Так що після війни, на основі опублікованого скороченого варіанту роману, письменник фактично переписав його заново, і в 1959 році твір був надрукований у видавництві «Молодь».
Після нападу Німеччини на СРСР Володимира Владка відправили в евакуацію. У Саратові він спочатку завідував сектором літературно-драматичного мовлення, потім став політичним коментатором української радіостанції ім. Т. Г. Шевченка і спеціальним кореспондентом Радінформбюро. Впродовж 1943-1946 років письменник працював власним кореспондентом газети «Правда» в Харківській області.
У післявоєнні роки В. Владко трудився на посаді начальника Головреперткому УРСР у Харкові і водночас (1947-1948 рр.) був головним редактором газети «Радянське мистецтво». В серпні 1951 року Володимирові Миколайовичу запропонували організувати український корпункт «Литературной газеты», й задля журналістської роботи Владко залишив свій високий пост у Головреперткомі.
Впродовж майже двох десятиліть (із 1935 до 1950 р.) Владко був автором численних розвивальних публікацій для дітей і підлітків. У журналі «Знання та праця» він вів пізнавальну вікторину, потім науково-популярні радіопередачі для дітей, найулюбленішою з яких був цикл «Бесіди професора Глобуса».
Фантастика в ці роки займала дуже мало місця в напруженому робочому графіку письменника й журналіста. Та все ж В. Владко знаходив час, щоби допрацьовувати, переробляти у відповідності з новими досягненнями науки й техніки та шліфувати свій найвідоміший роман «Аргонавти всесвіту». У виданнях 1947 й 1952 років твір уже суттєво відрізнявся від довоєнних варіантів.
У середині 1955 року в журналі «Зміна» виходять розділи з першої частини нової редакції роману під заголовком «Астроплан летить на Венеру», а паралельно в журналі «Україна» друкуються розділи з другої частини під назвою «Перші люди на Венері». Автор настільки ґрунтовно переробив роман, що змінилися навіть деякі персонажі – Василя Рижка замінила спочатку Валя, а потім Галя Рижко, а мисливця Бориса Гуро – китайський учений Ван Лун.
Нова версія «Аргонавтів всесвіту» вийшла друком у 1956 і 1958 роках, а в 1957-1958 рр. була перекладена російською мовою. Малюнки для частини журнальних публікацій та до згаданих книг створив відомий український художник-графік Георгій Малаков. Це був його перший досвід в ілюструванні фантастики, проте відтоді він став не лише «персональним художником» В. Владка, але й виключно талановитим ілюстратором дитячої пригодницької та фантастичної літератури.
Багаторічна робота українського фантаста над одним твором свідчить аж ніяк не про кризу ідей, і не любов до своїх героїв тому причина. Вочевидь, слід говорити про здоровий педантизм, скрупульозне вивчення досягнень науки й техніки та перегляд, урешті, своїх власних концепцій. Знайомлячись із новими дослідженнями в царині астрономії та космонавтики, Владко намагався захопити юного читача не тільки фантастичною складовою книги, а й науковим базисом, талановито вбудованим у пригодницький сюжет.
А вже про педантизм і строгі манери Владка згадувало багато його колег. Один зі співробітників так відгукувався про письменника: «...чоловік із вишуканими манерами, завжди зовні і внутрішньо застебнутий на всі ґудзики, подібний на англійця, точніше, на те, як ми собі уявляємо англійців». І справді, Володимир Миколайович був зазвичай стриманим, сухуватим і трохи замкнутим. Завжди виглядав елегантно, був підтягнутим, струнким, у бездоганно випрасуваних сорочці й штанах. Повсякчас носив до блиску начищені черевики, зачіску мав із чітким проділом, обличчя – гладко виголене, й доповнювали весь цей образ модні великі окуляри з товстими лінзами. Як зазначав журналіст Григорій Кіпніс, який трудився в корпункті «Литературной газеты», його начальник «був добірним джентльменом – у прямому й широкому сенсі слова. Жінки це знали або відчували, і ставилися до нього з підвищеною цікавістю».
З 1956 року Володимир Миколайович повністю переходить на літературну роботу. За два десятки наступних років він видає цілий ряд публіцистичних і науково-фантастичних книг. У 1962 році в «Дитвидаві» виходить збірка давньогрецьких міфів у переказі для дітей, у 1966-му – книга з театрознавства для підлітків «П’єса і спектакль». «Повернення» Владка до театру зумовлювалося тим, що після смерті Юрія Дольд-Михайлика його попросили очолити київський професійний комітет драматургів, і цією роботою письменник займався аж до своєї смерті.
Дуже мальовничий портрет Володимира Миколайовича залишив сатирик Олександр Каневський: «Коли я вперше прийшов до нього, він підкорив мене своєю імпозантністю: сивочолий аристократ сидів у старовинному кріслі, в розкішному халаті з атласними вилогами, на шиї – шовкова косинка, на пальці – рубіновий перстень. Він уже переступив за шістдесят п’ять, але очі були молодими, жвавими, чіпкими. Дружина Марина була молодша від нього років на тридцять. Мама Марини, Клавдія Яківна, теща Володимира Миколайовича, теж була значно молодша. Ці дві жінки доглядали його, мов падишаха. Марина займалася виданням його книг, перекладами, договорами, гонорарами, а теща – його шлунком: варила, пекла, смажила, маринувала... Взагалі, застілля у Владка славилися вишуканістю і смакотою».
В ці роки перевидаються його відомі, але допрацьовані романи «Сивий Капітан» та «Нащадки скіфів». У 1967-му році у видавництві «Веселка» з’являється науково-фантастичний роман «Залізний бунт» – докорінна переробка першої фантастичної книги «Ідуть роботарі».
Водночас з’являються й цілком нові науково-фантастичні твори Владка – повісті «Позичений час» (1961), «Фіолетова загибель» (1965), оповідання «Камінь з планети Тау» (1963), «Чудесний поляризатор» (1965), «Зустріч у космосі» (1969) та ін. В них значно менше науки й більше пригод, що, можливо, зумовлено знайомством автора з перекладною англо-американською фантастикою, яку Владко мав змогу читати в оригіналі. Він навіть написав оглядову статтю про американську наукову фантастику в цілому і про книгу «Марсіанська хроніка» Рея Бредбері зокрема.
Та й дія повісті «Фіолетова загибель» перенесена в американський штат Айдахо, а сюжет зав’язаний на протистоянні людей та інопланетного життя, занесеного не Землю метеоритом, що несе загрозу нашій планеті. А герой оповідання «На Місяці як на Місяці» (1968), американець Джон Гаррісон, у парі з радянським космонавтом знаходить на супутнику Землі дивовижний артефакт – спадок давноминулих земних катаклізмів...
Своєрідним підсумком творчого й життєвого шляху українського письменника стало п’ятитомне зібрання творів, видане в 1970-1971 рр. київським видавництвом «Молодь». У п’ятитомник, також проілюстрований Г. Малаковим, увійшли всі основні науково-фантастичні твори письменника.
Помер Володимир Владко в Києві 21 квітня 1974 року. Некрологи про смерть письменника опублікувала не тільки українська, а й зарубіжна преса (зокрема нью-йоркська газета «Свобода»). Стаття про письменника увійшла до 12-томної «Української радянської енциклопедії» та до багатьох біографічних довідників. А його романи, повісті й оповідання були перекладені білоруською, болгарською, угорською, литовською, німецькою, англійською, сербською, чеською та японською мовами.
Письменників-фантастів не дарма називають творцями світів. Однак насправді лише одиниці з них направду варті такого епітету – ті, котрі своїми творами пробудили в читачів жагу до пізнання і творчості, інакше кажучи, безпосередньо вплинули на формування світогляду.
Одним із таких «інженерів людських душ» випало стати Володимирові Миколайовичу Владкові. Фундаментальне значення його творчості для української наукової фантастики не викликає сумнівів. На його творах виховувалися цілі покоління школярів і молоді. Зачитуючись книгами письменника, мільйони допитливих дитячих умів (і автори цієї статті в їх числі) уявляли себе то астронавтами, що борються з потворами на Венері, то дослідниками, що вивчають дивовижну підземну скіфська країну, то підпільниками, що протистоять злочинній кліці разом із Сивим Капітаном та його «Люцифером».
Останнім часом літературні критики та журналісти із задоволенням пишуть про Володимира Миколайовича, вшановуючи його титулом «українського Жуля Верна». Можна з цим погоджуватися чи ні, хоч Владко й сам не раз відзначав, що з дитинства Верн був його улюбленим письменником, а вплив великого мрійника легко проглядається в його книгах. Але, мабуть, головне що почерпнув письменник у свого французького попередника – його знамениту письменницьку формулу – «Розважаючи – навчай!». І в цьому аспекті Володимир Миколайович Владко став першим серед українських авторів. Як безперечною є і його першість у створенні українського радянського космічного роману, роману про роботів, а також в історичній фантастиці.
Хотілося б вірити, що сучасне й прийдешні покоління любителів фантастики й надалі захоплюватимуться класичними книгами Володимира Владка, перевидання яких не обмежиться самим лише XXI століттям.
Віталій КАРАЦУПА,
бібліограф фантастики,
головний редактор сайту «Архів фантастики»
Вячеслав НАСТЕЦЬКИЙ,
бібліограф фантастики
| 
