Як ця рослина пристосовується до зміни світла, які геометричні рішенння... Ні одному математикові таке не під силу!

Бембі

... І Бембі поволі рушив у лісову гущавину.

З велетенського дуба, що стояв край лугу, опадало листя. Опадало воно й з інших дерев.
Одна дубова гілляка, високо здіймаючись над сусідніми, сягала далеко понад луг. Аж на кінчику виступало два листочки.
— Як усе змінилося! — сказав один листок.
— Так, — підхопив другий. — Багатьох із нас не стало сьогодні вночі... Здається, на нашій гілці лишилися тільки ми з тобою.
— Ніхто не відає, що чекає на нього завтра, — сказав перший. — Пам'ятаєш, як було ще тепло і світило сонечко, раптова буря або злива несла смерть багатьом із нас, ще молодим і дужим. Ніхто не відає, що чекає на нього.
— Тепер сонце світить так рідко, — зітхнув другий листок. — Та не додає те світло сили.
— Чи правда, — спитав перший, — чи правда, що коли нас не стане, на наше місце прийдуть інші листки, а потім ще інші?..
— Певно, що так, — прошепотів другий. — Але не варто про це думати, все одно ми цього не зрозуміємо...
— І тільки дарма сумуватимемо, — додав перший.
Вони трохи помовчали. Потім перший тихо, ніби сам до себе, сказав:
— Але чому ми повинні опасти?
Другий запитав:
— А що з нами буде, коли ми опадемо?
— Ми опинимося внизу...
— А що там, унизу?
— Хтозна, — відповів перший. — Кажуть різне, та напевно ніхто нічого не знає.
Другий спитав:
— А там, унизу, ми будемо що-небудь відчувати, усвідомлювати?
— Хто може це сказати? Жоден з опалих листків не повертався звідти, щоб розповісти, як там...
Знов залягла тиша. Потім перший листок лагідно сказав:
— Не журись так, адже ти весь тремтиш...
— Та ні, — відповів другий. — Я тільки злегка здригаюся. Просто не відчуваєш уже себе так міцно...
— Не говорімо більше про таке, — мовив перший листок.
— Гаразд... Не говорімо... — сказав другий. — Але про що ж нам тоді говорити? — Він трохи помовчав, потім сказав: — Хто з нас раніше полетить униз?
— Це ще не скоро буде, — заспокоїв його перший. — Пригадаймо краще, як гарно, як прекрасно було нам раніше! Пам'ятаєш, як гріло сонце, як наливалися ми соками життя? Пам'ятаєш? А роса рано-вранці!.. А ніжні, чудові ночі...
— Тепер ночі жахливі, — сказав другий листок. — І тягнуться без кінця-краю.
— Нам не годиться нарікати, — лагідно мовив перший листок. — Адже ми пережили багатьох інших.
— Я дуже змінився? — боязко спитав другий листок.
— Анітрішечки! — запевнив перший. — Це я пожовк і зморщився, а ти й тепер такий гарний, як був.
— Та годі тобі,— перебив його другий.
— Ні, справді,— запально повторив перший. — Повір мені! Ти й тепер такий гарний, як першого дня. Щоправда, на тобі з'явились ледь помітні невеличкі жовті смужки, але з ними ти ще кращий.
— Дякую, — зворушено прошепотів другий листок. — Я цьому не вірю... не зовсім вірю... але дякую тобі за те, що ти такий добрий. Ти завжди був до мене добрий... Я аж тепер по-справжньому це зрозумів.
— Мовчи! — сказав перший і замовк сам; сум заважав йому говорити.
Минали години.
Над верховіттям дерев промчав холодний, мокрий вітер.
— Ох... Тепер уже... — мовив другий листок. — І я...
Голос його затих. Він м'яко відірвався від гілки й полинув униз. Надійшла зима.

Світ невпізнанно змінився. ...

Розум - сташна штука! biggrin