Аргонавти Всесвіту
сайт україномовної фантастики
Меню сайту
Категорії каталогу
БЕРДНИК Олесь [3]
ВЛАДКО Володимир [3]
ПАЛІЙЧУК Олекса [6]
САВЧЕНКО Віктор [3]
ЧЕМЕРИС Валентин [1]
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 1662
Головна » Матеріали » Довідки про авторів » ПАЛІЙЧУК Олекса

Український терновий вінок
УКРАЇНСЬКИЙ ТЕРНОВИЙ ВІНОК

Громадянська і філософська лірика в поемі Олекси Палійчука "Материнська ніч” („Іконостас". К.: Боривітер. – 2009).  


   Поетична книжка Олекси Палійчука "Іконостас” зацікавила мене як людину і педагога-словесника не лише тому, що її автор активно боронить нашу рідну мову та національну ідею взагалі. Є в ній той, не замулений штампами і не зацяцькований псевдолітературним витійством, одвічний дух, що протягом тисячоліть творив й оберігав наш народ, вів і нині веде його у майбутнє життя. З цього погляду найбільш ідейно вмотивованим і художньо виписаним є твір, який поет цілком справедливо назвав ліро-епічною поемою, "Материнська ніч”. У ньому йдеться про боротьбу українців за волю і власну державу на початку ХХ століття. Про це нам одразу повідомляє епіграф – рядки стрілецької пісні: "Коли ви вмирали, вам дзвони не грали”.
   Події розгортаються на тлі братовбивчої громадянської війни, коли "Наші очі, лихі од кривди, жерли кіптяву протиріч, никли люди – вставали привиди, і – "дайош” материнську ніч!”... Тоді в Україну вторгалися чужоземні війська, й патріотично налаштовані українці йшли захищати рідний край.
   Персоніфікована героїня твору – вдова Олена, що нестерпно страждає від втрати свого єдиного сина: той поліг у бою недалеко за їхнім селом. І поет з разючою силою передає материнську муку:

Милуй, Боже, того довіку:
як вона коліньми ступала
і на всяку червону квітку,
мов худоба в огні, кричала!..

   Олену вже "повели до хати, обтирають скусані губи”. Вона втрачає свідомість, і так природно "стало тісно Христу в іконі”. З моторошними видіннями знесиленої матері, що "застигла між подушками, мов цариця на смутку-троні”, тепер містерією перегукується метафоричний відступ автора:

   Що за сон і чиї химери,
хто, який повелів тиран
виступати з імли-печери
кволим привидам на майдан?
Клопіт привидів – таємниця,
лиш на долях сумна печать,
і – тихіше шелесту листя
безіменна ступає рать.
Попереду болючим дивом
завінчався скорботний штиль.
То рвонувся до неба символ –
обеліска гранчастий шпиль…

   Уже перші строфи поеми розкривають властиву Олексі Палійчуку художню рельєфність образу і думки:

Хто ви, смертні і невмирущі,
як покинули білий світ,
ваші болі скороминущі
де згубили останній слід?
...Виснуть тишею сталактити,
пухнуть мрякою болота –
як завгодно, лиш говорити
не дозволить вам німота.
Хай учені, з ними поети,
переплющать обойми лінз –
може, більші видасть секрети
загадкова потвора Сфінкс...

   Жахлива для матері ніч триває. Її "скроні взяло в обценьки, груди лиже гадюче вістря”…

Затулявся Христос долонями,
сатанів для Олени сон,
у розпечені пеклом соняхи
плив її полотняний трон.
Замість обрію встало марево:
   січа,
      зойки,
            шал корогов...
Підкладає під люте вариво
щедрий кат оберемки дров.
А коли пурпурові янголи
доспівали прощальний гімн,
із клубочка дрібної пахоли
несподівано взявся в і н...

   Підступний гість пропонує матері звільнення від усіх мук – смерть. Для вихованої в християнських традиціях Олени це може бути лише антибог:

Той, що з райського саду-дерева,
та облуда, повзучий лик,
ач, як висунув бронзу черева,
очі – вугля, і в’юн язик:
"Молодице! Чого катуємось?
Тут уже безнадійний бій.
Плюнь на сонце – дай поцілуємось:
я холодний і мудрий Змій…

   Далі у словах спокусника звучить уже до болю знайомий переможеним або розчарованим у боротьбі за високу мету аргумент:

Ваша плоть дичавіє в просторі,
зґвалтував її тупіт ніг,
он ридають нові апостоли
у пилюці старих доріг.
Ваше серце, в намордник спіймане,
мчить нездарі почесний круг,
хрестоносці Христовим іменем
на хресті засушили Дух.
Закаляли твою релігію:
як і тисячу літ назад,
можновладець приборкав Біблію,
возвеличив темницю кат.
Ось тобі пампушки до патоки,
ось тобі цілий гурт музик,
і – з такої страшної каторги
я єдиний, бач, рятівник.
Тільки раз пригорну, як дівчину,
тільки раз поцілую – ох! –
і шукай собі в царстві вічному
чоловіка, синка, обох”.

   Погодитися на добровільну смерть – для Олени непрощéнний гріх. Тим більше, вона має виконати святу материнську місію: знайти синове тіло. Про це їй нагадало чергове марення: наляканий "клятим вороном”, Іванко просить собі на очі китайку. І ошаліла від горя мати біжить на пошуки сина.

Гей, куди ти біжиш, Олено,
вієш коси – похмурий шлик?..
Тут зависло одне стремено
та вготований долі крик.
Тут порізалась осокою
розповита його червінь,
і блукає, оно, марою,
і сурмить полохливий кінь.
Повертай у село, до церкви,
там останню хильнув козак,
там гойдали живих і мертвих –
перекидали, мов собак...

   Мати відчайдушно долає "очерети” і "темні води”. Їй "хіттю кільчиться Змій навпроти – от-от плигне, замучить, з’їсть, насилає голодні рвоти, фіолетову повінь-млість. Але все то дарма, синочку, не тривожся і не зітхай: причешу тебе, дам сорочку, поговоримо – зачекай”...
   Олена вже на церковному подвір’ї, та бачить: ворожий солдат охороняє тіла загиблих. І тут вона після миттєвого, але тяжкого боріння з собою приймає немислиме рішення:

Ось і камінь.
 ...Великий творче наш!
Погаси мій родимий страх –
буду тяжко в поклонах корчитись
на почаївських цвинтарях.
Буду ревно тобі поститися,
ляжу стервом на твій поріг,
все до нитки спущу – наситишся,
тільки дай учинити гріх!!
Аж у раї калатали
 дзвони голосні,
і звивалося розп’яття,
 і німіло на стіні,
та нарешті, наче в яму,
провалився божий двір:
"А-а-а, Іванка вартуєш,
 зві-і-і-і!..”.

   І чиє серце не торкнуть такі строфи?

Іванку!.. – і закусила 
враз пальці на кров і піт:
ох, як же б заголосила,
кляла б остогидлий світ!..
Поволі взялась за діло –
мій Боже, як гне в дугу,
як чує нещасне тіло
вже мертву його вагу!
Дивися ж, безумний світе,
дивися на власний глум:
несу не дитя сповите,
несу твій одвічний сум!..

   У невеликому окопі поховала мати сина. І весь рідний край звеличив обох у скорботній шані:

Довкола земля молилась,
творила палкі слова,
а прапором їм хилилась
і маяла шовк-трава.
Десь тужно озвались чаші,
і скрипка зайшлась плачем:
прощайте, прощайте, н а ш і,
даруйте, що ми живем.
Незайманий келих щастя
у вас, хто в борні упав,
хто кров як святе причастя
не випив, а людям дав…

   Поема Олекси Палійчука багата на авторські відступи, що містять потужну фактуру вірша й органічно посилюють фабулу твору. Вони то переходять у філософсько-пророчі узагальнення, то звучать на рівні урочистої клятви:

Хоч убий мене, замуруй мене,
та знай, вороже: все одно –
і царями, і псами труєне –
згине, згине пусте зерно!
Перекрутимо, перемелемо
найчутливішими кістьми,
перетрусимо, перестелимо
чесно виткані килими.
Десь у звитому болем кратері
вже значи́ть нас кривавий Стікс,
рушниками чиєї матері
витре посмішку клятий Сфінкс.

   "Промінь, промінь, валет червовий, скікнув зайчик – лови не зловиш”... Неприродна втрата кожного людського життя – це непоправна втрата для всього світу, і автор стверджує: покласти його варто лише за волю рідного краю, за найсвітліші людські ідеали:

Що не промінь, то гімн природі,
неповторний, без вороття,
в міріадах живих мелодій
на гарячих вустах життя.
Наймиліший, в людській обнові,
йде із пралісів, диких піль..
Та що вищий акорд любові,
то жорстокіша помста – біль…

   Для вшанування подвигу вірних Україні синів і дочок автор так само знаходить високотональний афористичний ряд:

Хай буявіє, хай колоситься
мовчазний (!), а не мертвий, штиль,
голим зойком у Всесвіт проситься
закорінений в серці шпиль.
Вам, герої,
   мужі,
       характери,
вам на місці яруг, темниць
кожний камінь захоче плакати,
кожна квітка – упасти ниць.
Вам, хто виссав пітьму,
апостолам,
хто зневажив медузу Мить,
на дорогу до сонця й Господа
з неба висічемо блакить...

   Не менш проникливо звучить останній розділ поеми, в якому автор звертається до власної матері:

Як не вдарить мене самотність,
де не кану, в які світи –
я за сонце куплю німотність,
а стогнатимеш, мамо, ти.
Проросту невідомим злаком
десь далеко на чужині,
а дозрію кривавим маком
на твоєму туман-вікні…

   Закінчується поема так само щиро і зворушливо. Звучить невигадана і тому незаперечна істина, зрозуміла для всіх матерів і синів:

Перемігши людську суворість,
ти й у смітті мене знайдеш,
а на ніч приворожиш совість
і – оголену – покладеш.
Всюди тінню бредеш за мною,
скрізь, як птаха, з останніх сил
над моєю буй-головою
стелиш вату сріблястих крил.
Безконечно і без спочинку
в’ється лебідь – лютує смерч,
то в одвічному поєдинку
серце матері й наша смерть.

   На короткому людському житті відображаються вічні та минущі трагедії людства, катастрофи того чи того народу. І коли чуєш цей авторизований зойк матері: "Ой же ж люта орда наїхала, і якраз над її чолом закрутилася буря-віхола, вже терновим лягла вінком!” та коли знаєш неполаковану історію свого народу, неодмінно вжахнешся: на українських матерях ніколи не зникали тернові вінки! Вся розчленована і гноблена, Україна віками страждала в терновому вінку. Якраз на таку думку наводить нас автор, віддаючи високу шану вічним материнським почуттям і гармонійно поєднуючи філософію та пасіонарність.
   Тож, коли я бачу, як сьогодні українці шиють великі прапори, гаптують всеукраїнські рушники, прошу їх: вшануйте і наших багатостраждальних матерів: сплетіть руками українського Сходу і Заходу великого тернового вінка. Це добре освіжить нашу пам’ять, допоможе укріпитися у висновках. Бо українці поєднані давно. Крім етнокультурних рис, їх ще поєднала доля в одному терновому вінку. Образ матері-України в такій короні вже проситься до втілення у наших скульпторів та художників. І в жодному штучно створеному посібнику в інтересах сусідньої держави не приховати нашої гіркої долі.
   Одним із перших названу поему прочитав письменник Валентин Корнієнко, і я вважаю для себе за честь процитувати його враження: "Пам’ятаю, яким болем відлунювали в моїй душі вогненні, овіяні глибоким трагізмом рядки цього поетичного реквієму загиблим у борні за українську волю патріотам. Але вони, ті карбовані, пругкі рядки, кожен з яких звучить як афоризм, воднораз спонукували ширше розпростувати плечі й вище підносити голову, адже героїня, мати, що втратила свою дитину, не скоряється вбивцям, долає страх і, поховавши гідно, за найвищими законами свого серця полеглого на бойовищі сина, підноситься до висот громадянського, патріотичного подвигу. Так, твір сильний своїм ідейно-філософським патосом. Глибоке розкриття образу матері-страдниці, напруженої роботи її душі в годину найтяжчих випробувань виводить на широке поле художніх узагальнень про могутню моральну силу і незнищенність волелюбного народу, який утверджує своє буття на землі чесним і правим діянням. "Крізь терни до зірок”! Цей величний девіз червоною ниткою проходить крізь поему і лунає, мов дзвін, лунає з такою надзвичайною силою і художньою виразністю, яка до снаги хіба що геніальному перу”…

Міла ЛУК'ЯНЕНКО

Категорія: ПАЛІЙЧУК Олекса | Додав: argo-unf (31.07.2012)
Переглядів: 1243 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
  • українська космічна поезія
  • сторінка письменника-фантаста
  • Олексія Кацая
сторінка письменника-фантаста
Віктора Савченка
персональний сайт
письменника-фантаста
Віктора Савченка
сайт письменника-фантаста
Ігоря Желема
сайт письменника-фантаста
Олекси Палійчука
письменника-фантаста
Олександра Левченка
письменника-фантаста
Тимура Литовченка
сайт україномовного мережевого
перекладу фантастики
україномовний сайт-дайджест
сучасної короткої фантастики
сайт Київського клубу
любителів фантастики
україномовний сайт мережевого конкурсу
фантастичних оповідань
інформаційно-літературний сайт
сайт журналу подорожей, пригод та фантастики
Статистика

Онлайн всьго: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Аргонавти Всесвіту © 2024