Космічне сходження поета - ПАЛІЙЧУК Олекса - Довідки про авторів - Бібліографія

Важко сказати, коли народився його порив у безмежний Всесвіт. Може, тоді, коли малим пастушком годинами вдивлявся у голубе, потривожене хмарками небо чи коли зачитувався художньою літературою, яку міг отримати в трьох найближчих сільських бібліотеках повоєнної Волині. Та шлях йому відкрився неосяжно великий у своїй значущості і нескінченний у своїй протяжності для всього людства. То був шлях у бездонне небо, висхідна в загадкову таїну манливого Всесвіту.
Наприкінці минулого століття цей порив душі і розуму Олекси Палійчука втілився у низці науково-фантастичних оповідань і повісті "На поклик привида”, а 2006 року – в окремій книжці "На дорогах Всесвіту”. Та Космос кликав допитливого мрійника не лише прозово: 2001 р. вийшла у світ його перша поетична книжка для дорослого читача "Іконостас”, в якій поет силою свого дару вже штурмував незбагненні таємниці буття і світобудови. Якраз про це він пише у вірші, який так сподобався було Олесеві Берднику. Йому поет і присвятить цього вірша.

Ми кличемо зі Всесвіту братів,
ждемо, коли той розум відгукнеться,
але чомусь соромимося слів
про тугу нашого земного серця.

Тим часом, друзі, то якраз воно
боїться самоти, неначе ката,
і в космосі прорубує вікно,
бо хоче, бідолашне, мати брата.

Спочатку тільки радарами душ
ми лебеділи в небо таємниче...
Тож хай не забуває вчений муж,
яка-то сила до зірок нас кличе.

Ясним вождем для нашої руки,
хиткої між вулканом і морозом,
живуть, немов сіамські близнюки,
гаряче серце і холодний розум.

Незбагненний Космос наче дражнить поета, і той мало не з відчаєм констатує своє безсилля у марних потугах збагнути його одвічні таємниці. То безсилля всієї сучасної йому науки, ще так далекої до відкриття основоположних законів і рушіїв світотворення.

У клятих рамках своїх можливостей
я – істота, що зветься людина, –
втішаюсь блиском живих мінливостей
у фантастичних телекартинах.
Такою, бачте, собі розв’язкою
я відсуваю космічні ґрати,
бо й досі хочу пожити казкою:
допомагає вві сні літати.
Хоч добре знаю: це тільки домисел,
це гра уяви, миттєва піна;
мене сам Всесвіт під Божий промисел
призначив повзати на колінах.
Я весь невільник. Бо я не вільний
від їжі, сонця, води й повітря.
Мій світ, єдиний і неподільний, –
для когось просто чужа "макітра”.
Я далі носа свого не бачу;
як той комар, я підвладний смерті,
то що я можу, то що я значу
в цій архізоряній коловерті?..
("Мій світ”).

Або:

Шукаєм істину в чистилищах земних,
пускаємо бульки на сонячну орбіту:
навіщо присмоктались ми, голодні сисуни,
до цього теплого, як вим’я, світу?..

Також:

Коли безодня прозирає нас
людським стражданням і космічним оком,
так хочеться знайти дороговказ
і броневик – теоретичний кокон.

Не менш переконлива сентенція:

Що важать розум твій і воля?
Що важать дужі лікті, опертя?
Чи лиш примхлива пані Доля
тобі виписує криву життя?..
Одвічний тест на бублика і дулю.
Та вже, коли ти сам собі "коваль”,
куй, брате, не якусь кривулю,
а переможну висхідну спіраль.

Тему людського життя і його сенсу поет розвиває у промовистих звертаннях до самого Бога і Всесвіту:

Де ти, мій Боже?.. Стоїш наче осторонь,
та що не мить у своїй таїні
граєш ти атомом, світлом і простором,
чим там іще – не збагнути мені.

Ти генератор безмежного Всесвіту,
я ж мікротвір, і короткий мій шлях
з білого світу до чорного несвіту,
втратив життя – що зіграв по нулях.

Грає на голову всяк, хто народиться,
хто заіскрить від шорсткого тертя.
О, як же ж дорого всім нам обходиться
це незахищене диво Життя!

Також:

О Всесвіте! Ти мав бездонне лоно,
а породив мене таким слабким.
Неначе я – твій син поза законом,
написаним раніш не знати ким.
Та ще скував мене земним полоном,
хоч як-не-як ти батько, не вітчим…

Тематичне розмаїття книжки "Іконостас” передусім свідчить про світ захоплень і роздумів самого її автора. Тут читач знайде і легкий флірт, і глибокі почуття; тут його вразить монументальна ліро-епічна поема "Материнська ніч”. Безперечно, у переважній більшості збірник "Іконостас” складається з творів на патріотичну тематику, в яких домінує тема боротьби за незалежність України, за рідну мову. Але я не знаю іншої поетичної книжки, де б так органічно поєднувалися патріотизм і Космос. Ось як закінчується вірш "Мій світ”:

Та все ж є місце, де я ніколи
не опускатимусь на коліна.
То не забуте ще бранне поле,
то вся зґвалтована Україна.

Такі рядки ви прочитаєте у вірші "Урозтіч кинулись ріднесенькі слова”:

Ах, що за драма?! Годі вже виття!
Одвіку всі ми, як сліпі крижини,
незграбно крутимось у течії буття,
ламаємось і танемо щоднини.
Спасибі, Доле, хоч за те,
що не поставила мене ти на коліна,
що в серці пишно і кривависто цвіте
священне дерево життя – Вкраїна.

У вірші "Забудь жалі”:

Учись, юначе, в місті і в селі,
навчайся правди, а не страху.
Не рви коріння з рідної землі,
та кроною живи без даху…

Як справжній поет зі всебічним філософським осмисленням відомого і невідомого, Олекса Палійчук не може обійти фундаментальних підвалин Універсуму, його основоположних філософських категорій.

Є запитання, що не мають права на життя –
побічний пустоцвіт на грунті аналогій,
як-от: що першим виникло – свідомість чи буття?
І відповідь – на доказовості убогій…
("Трактат”).

Про Час:

Страшна умовносте! Я дав тобі ім’я.
І мірку вигадав тобі так само я,
щоб, оглядаючись на позначки-буї,
плисти в твоїй непереможній течії.
Та в тебе і людина, що кленовий лист, –
плював і чхав ти на мій розум, душу, хист.
І не знайти ніде того, щоб ти не з’їв.
Ти абсолютний канібал усіх світів.
Ти пожирач рослин, тварин. Ти людоїд.
Могила для богів. Не Час – якийсь Всеїд.

Про Вічність:

Це нуль-матерія, нуль-динамічність,
абстрактна категорія, і – все.
Але вона закон безсмертя, Вічність.
Вона за нами стежить, нас "пасе”.

Таке її призначення і право
іти за міріадами життів,
стояти незворушно й величаво
над юрмищами зоряних світів.

Страшна її нічим не бита карта
у грі зі Всесвітом на вічне забуття,
але сама і назвиська не варта
без нашого миттєвого життя…

Про Життя:

Життя – це поклик у безмежжі німоти.
Життя – це вухо у безмежжі глухоти.
Життя – це око у безмежжі сліпоти.
Життям твоя Земля розумна і красива.
Матерія не знає іншої мети,
і більшого у Всесвіті немає дива.
То міріади форм звелись у боротьбі
за право жити у державах без гарантів.
Яка ідея ще для втілення собі
знайшла б цю безліч оптимальних варіантів?!

Про Людину:

Люди не хочуть покірно старіти
(я, зрозуміло, теж).
Люди, немов зачудовані діти,
вірять, що розум не має меж.
Онде у тиші лабораторій
знов піднімають зухвалий бунт.
Що їм твій жупел memento mori?!
Це лиш проблема, для пошуків грунт...

Про близьку усвідомлену Смерть:

Ти знаєш це – тобі загрожує обвал,
тому повинен бути ще мудріший,
бо хоч той самий наближається фінал,
та шлях до нього зовсім-зовсім інший.
Він бачиться у присмерку твоїх зіниць,
кружляє в черепі, як у печері,
й атаками своїх палючих блискавиць
штурмує потаємні Божі двері.
Жадає істини твоя сакральна путь...

На противагу рядкам із попередніх видань "Іконостасу”, де "життя не даність, це закономірність за певних лиш тенденцій та умов” тепер звучить така думка:

Життя не випадок, скажу на цей предмет,
не випадковий збіг обставин.
Бо не для випадку постали
ці міріади зір, планет.
Наївно цвіркати з-під лавки нам
чи то якимсь "по розуму братам”,
що на порядки вищого нема нікого,
хто міг би називатись Богом.
("Контрверсія”).

І знову атака невситимого людського розуму:

О Всесвіте! Це знов людина, я...
Твоє непогамоване дитя
зухвало бавиться церковним дзвоном.
То знов мені, дрібненькій тлі,
але, зізнаюся, великій ненажері,
так закортіло кинутись драконом
із вогняного черева Землі,
пробити лобом непорушні двері,
що загадково дражнять мозок мій…
Доволі мені чути це "Не смій.
Ти ще зелений, підрости спочатку”.
Кричу тобі одне: "Давай розгадку!
Розкрий найперше із великих див;
здається, я тобі вже заплатив!..
О Всесвіте, зламай свою печатку,
допоки я її не осквернив!”

Але найповніше, найконкретніше Олекса Палійчук висловив свої космогонічні пошуки та глобальні земні проблеми у поетичній п’єсі "Молитва над прірвою”. Приклад високоморальної поведінки і людського співчуття знайде для себе український підліток у виставі "Бранка Чорної Зорі”. Одначе, ці твори потребують окремого розгляду. І, напевне, завершальною нотою прозвучала красномовна авторова рефлексія "Жаль”:

Конаю в ніші своїй
просторовій та часовій,
немов у склепі
живцем похований.
І тужить мій розум,
як тужить за небом
самотній птах
з обгорілими крилами.
Ех, марно душа моя
рвалась у всесвіти!..
Жаль.

Тисячі, мільйони і мільярди світлових років віддаляють нас від таємничих далеких світів. Тож рано чи пізно людина мусить визнати межі своїх можливостей і змиритися з власним природним статусом. Як пише про себе автор, "ти маєш те, що в еволюції посів”. Але допитливий людський розум не знає зупинки. Тим і дорога для нас опоетизована, часто бурхлива у своїй емоційній формі космічна мрія Олекси Палійчука. І ми сьогодні можемо тільки порадіти успіхам української поезії, що впевнено вийшла у Космос.

Міла Лук’яненко,
вчитель-словесник