ВИННИЦЬКА Ірена. Кам’яна сокира: Повість. Друге виправлене і доповнене видання / Ілюстрації Петра Андрусіва. - Нью-Йорк: Видання «Самопомочі», 1967. - 72 с. - (Бібліотека «Самопомочі» для молоді).

   З далеких присмерків століть устають образи первісного життя буйної землі. Кам’яна доба, люди культури неоліту. Над ними простий, невмолимий закон сили - сили людських і звірячих м’язів. Ступінь натуги всіх людських сил - єдина основа, що дає право на життя. Це право треба щодня для себе силою видирати, або пропасти. Дика, первісна природа лісостепу придавлює буйністю свого маєстату дрібних комашок, що ворушаться на дні її густих, високих трав, лісів. Комашкам тим наймення - людина. А землі як наймення? Вона в добі неоліту назви не має. Але з глибини тисячоліть щось знайоме, щось близьке пригадується. Люди високі, чорноокі, чорноволосі... і другі, «чужі люди», скісні в них очі, присадкувате тіло, в шкірах з інакших, цяткованих звірів, наче б з центральної Азії. Напад чужих людей, боротьба на смерть і життя. І ми вже знаємо: в нападі тактика хитрощів монгольської крови. Може яких пращурів печенізьких орд, може їх попередників. І чується, що це книжка не тільки для молоді, хоч героєм її малий хоробрий хлопчина, що ціною свого життя привів відсіч нападеній оселі і здобув собі право, непотрібне вже йому, входити в коло войовників племени.

   Не про дитячі пригоди ця книжка. З прадавніх, пригаслих попелищ оживає й бурлить дико кров - призабута сторінка з неписаної історії землі української, твердої долі її загинулих людей. З скупих небалакучих рядків її продирається до нас п’янка зелень буйних пралісів. В примітивно нескладних уривках розмов грізною силою напружено тремтять зосереджені в собі дикі серця мовчазних людей. А все проникає й сковує в одну цілість ніде не описаний і ніким неназваний одвічний «закон джунглів», жорстокий у своїй самозрозумілій простоті і незмінності як для людей, так і для звірів: власними м’язами здобути право на життя, якщо зумієш перемогти.