Аргонавти Всесвіту
сайт україномовної фантастики
Меню сайту
Категорії каталогу
ВСТУП [4]
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 1566
Головна » Матеріали » З чого почати? » ВСТУП

Радій Радутний — zomby.exe
Радій Радутний
zomby.exe


— Ну, так що там цiкавого?
Чоловiк, що сидiв за комп’ютером, здригнувся, й рiзко повернув голову.
— А, це ти...
— На когось чекав?
— Та нi, нi на кого. Просто замислився.
— Над чим же ж це?
— Розумієш, — вiн кивнув на дисплей. — Тут вельми цiкава iдея... На дисплеї, як завжди, світились рядки якоїсь програми.
— Яка ж, цiкаво?
— З приводу вiрусiв.
Тема була болючою. Болючою для всiх, хто хоч раз на день стикався з компами. Останнiм часом iнститут, й не лише наш, до речi, переживав навалу за навалою. Троянiзованi пакети, вiруси й просто програми-вандали, а особливо цим відзначались iграшки, знiвечили вже з пару вiнчестерiв — тобто зовсiм, переформатування в нас вже не вважається великою проблемою — а скiльки людино/добо/матюкiв було втрачено на перенабивання дисертацiй, доповiдей та анонiмок... Не далi, як мiсяць тому невiдомий хакер за допомогою програми-вiдмички мало не позбавив нас половини валютних резервiв — директор тодi не змiг з’їздити на дурняк в Париж й страшенно розлютився, а тиждень тому я сам витратив багато часу на нейтралiзацiю "стрибунця".
Ох уже цей "стрибунець"! Злiплений, судячи з деяких ознак, десь поблизу, можливо навiть в iнститутi, цей негiдник вiдзначався особливою активнiстю по суботах, а займався тим, що перекидав слова в текстових файлах на кiлька рядкiв вгору або вниз. Вигляд це мало, звичайно, досить цiкавий, особливо, коли слова перестрибували прямо пiд час роботи над текстом. Програмiсти сміялись й особливо з ним не воювали... а потiм в мiсцевiй газетi у статтi, набранiй на iнститутському компi, з’явилось: “Директор iнституту нейрології — макака-резус — заявив, що...” й далi за текстом — стало не до смiху. Спочатку тим, хто статтю набивав, потiм операторам, потiм й програмiстам... До нас хвиля дiйшла хоч I ослабленою, але вiдчутною, й зав особисто форматував вiнчестери й перетрушував диски в архівах.
Щоправда, кiнець кiнцем вийшло на краще — з того ж такi валютного резерву було видiлено кошти на Sheriff, а також на офiцiйну пiдписку AidsTest, й тепер жоден ящик не працював без "електронного сторожа".
— Так що там з приводу вiрусiв? — перепитав я.
— Поганi новини, — зiтхнув програмiст. — У вас в вiддiлi який ревiзор стоїть? Adinf?
— Так. А що? Його ж наче хвалять?
— Вже можна не хвалити. З’явилась штучка, що навчилась його обходити.
— Гм... А як?
— До кiнця ще не розiбрався, але iдея проста. Вiрус просто блокує всю ОЗУ, вибирає вiльне мiсце — кiлобайт на сто, завантажує себе туди — замiсть системи, ну i... i робить свою чорну справу.
— Таким чином, перший крок — блокувати взагалі всi резиденти, в тому числi й саму систему...
— Точно! До речi, це майже те, що я тобi рiк тому пояснював.
— З невеликою рiзницею...
— Так, я мав на увазi блокування лише окремої дiльницi пам’ятi, тобто вимкнення якоїсь конкретної функції. Пам’ятаєш?
— Так, приблизно. Малось на увазi, що резидентний сторож не повинен взнати, наприклад, про запис на диск до того, як запис буде закiнчено.
— Правильно. А що, може й менi якогось звiра злiпити та випустити?
Ми засміялись. Справдi, Iгор був чудовим програмiстом, i написати якогось "хитрого" вiруса мiг якщо й незаiграшки, практично без особливих зусиль. Систему, всi iї ходи i виходи, вiн знав чудово. Я, звичайно, в цей справi теж дурнем не був, але мiй вiрус навряд чи обiйшов би найпримiтивнiшу пастку.

Ладно. Jedem das seine. В галузi нейронiв я був, як вважав керуючий вiддiлом, "не генiй, звичайно, але не менш як талант."
— А що то в тебе? — зацiкавившись текстом на дiсплеi, я пiдсiв ближче.
— SoftPanorama.
— Свiжа?
— Останнiй номер. Ти ще не бачив?
Я заперечливо похитав головою. З милостi того ж таки керуючего, наш вiддiл не мав навіть локальної мережi, й електроннi журнали доходили до нас в останню чергу. А бувало, й зовсiм не доходили.
— Що там щe e?
— Та так, рiзнi новини. До речi, знаєш, що в Києві теж з’явилися випадки нейрочуми?
— Оце тобi! I давно?
— Перший випадок трапився десь з пiвтори мiсяцi тому, якраз коли ти
повернувся.
— Слава Богу! — цiлком серйозно сказав я.
— Угу, — посмiхнувся Iгор. — Ти вчасно втiк. Але в нас те ж саме.
— Хто?..
— Директор авiазаводу, Роман Стахович...
— Це, здається, з телевізії?
— Так, з мiського каналу. I щe там хтось, я вже не пам’ятаю.
— Й, мабуть, як завжди — саме керiвництво?
— Майже так.
— А виявили їх як?
— Та по старому, енцефалографом. Зараз йде вибiркова перевiрка, ти в курсi?
Я кивнув. Пiвроку тому й наш вiддiл пробував боротись з пошестю. На жаль, без жодного успiху. Київ, а потiм Полтава нас обiйшли, й тему було згорнуто.
— А збудника виявили?
— Нi. Й навiть приблизно. Пишуть... — Iгор знову кивнув на дисплей. — — ...що складається враження, наче ця штука передається поглядом, або... Стривай-но...
Вiн замовк.
— Ну-ну? — зацiкавився я.
— Послухай, виникла iдея.
— З приводу нейрочуми? В тебе?
Iгор кивнув.
— Можливо, вона трохи фантастична, — додав вiн по паузi. — А можливо, й цiлком реальна. Тобi легше судити.
— Ну, то в чому ж суть?
Програмiст знову помовчав.
— Ось дивись, — почав вiн нарештi. — Ця пошесть має вибiрковий характер, так?
— Так, — погодився я. — Майже завжди хворiють "важливi персони".
— Отже, той вiрус, чи що воно таке, "знає", до кого чіплятись, а до кого — нi, так?
— Так.
— Чи можливо це пояснювати природним походженням?
— Мабуть... нi.
— Далi. Поведiнка хворої людини нiчим не відрізняється вiд нормальної... поки не буде отримано сигнал...
— Якого й досi не розшифровано...
Iгор ображено пирхнув, замовк, потiм пiдозрiло поглянув на телефон.
— По секрету, — сказав вiн, накривши прилад, де, цiлком ймовiрно був захований мiкрофон, товстим чохлом вiд принтеру. — Ми майже скiнчили цю справу. Сигнал — це якась невинна фраза, типу "Ну, що там нового?" або "Що чути?". Пiсля того хвора людина починає виконувати накази... Стрибати з вежi, наприклад, або красти ботулiн з лабораторії.
— Чиї ж накази?
— Це щe не розшифровано. Здається, того, хто скаже кодову фразу. Але дуже про це не розпатякуй, це службова таємниця.
— Звичайно, звичайно. Але... Слухай, що цей мiкроб має штучне походження здогадувались i ранiше. Але де вiн є? Нiхто його не бачив.
— I не побачить. Бо його нема.
Iгор зробив ефектну паузу i недбало кинув:
— Ця штука передається через iнформацiйнi канали. Ну, зiр, слух або щe там щось...
— Як комп’ютерний вiрус?
— Угу, — програмiст посмiхнувся. — Це така собi складена на рiвнi нейронних ядер програмка, що захоплює керування над людським мозком i...
— Добре, — перебив я. — Але як ти iї введеш? Людина ж не захоче, щоб iї сiломиць набивали невiдомо якою інформацією, так?
— От цього вже я не розумiю, — трохи знiтився Iгор. — Можливо, це має бути щось на зразок тексту або малюнку. Або й того i iншого разом. Та що я буду розповiдати, це ж ваш вiддiл займався кодуванням i вводом мозкової інформації?
— Так, так. Але до такого щe не дiйшли. Добре... Але ж людина, помiтивши щось не те, може припинити введення інформації, так?
— А на цей випадок... Слухай, саме це робить той новий вiрусi Треба просто блокувати всi резидентні програми, себто... е-е-е... порушити роботу нервової системи i...
— Ну, до такого ми точно щe не дiйшли.
— Й слава Богу! — буркнув Iгор. — А то б вже пiвмiста чекало б на вашi накази.
Ми засмiялися. Я поглянув на годинник — реакцiя в лабораторії вже мала скінчитись, отже слiд йти.
— До речi, — я дiстав з кишенi конверт з диском. — Скинь-но менi "Panoram’у".
— Чистий? — пiдозрiло запитав Iгор.
— Наче чистий, — я знизав плечима. — А втiм, перевiр.
Програмiст завагався.
— Перевiр, перевiр! — наполiг я. — Бо вчора хлопцi притягли якусь iграшку, могли й вiрус зачепити.
Iгор увiмкнув Лозинського. Поки на дисплеї висiла заставка, та блимали назви вже перевiрених файлiв, ми встигли обмінятись парою анекдотiв.
Дзижчання дисководу урвалось, на дисплеї з’явився напис "Не обольщайтесь результатами проверки устаревшей версией..."
— Добре, — пробурмотiв Iгор. — Тобi всю переписувати?
Я кивнув.
— Зараз, зараз... О, а це що таке?
Диск мав в корені лише один файл пiд назвою "test123".
— А, то це ж та гейма i є. Хтось з хлопцiв отримав вчора чи то з Америки, чи з Германii. То якийсь тест, визначає бiоритми, коефіцієнти iнтелекту, ще там щось...
— Можна вкрасти? — всi знали, що рiзнi тести — Iгорева слабкiсть.
— Звичайно.
Поки я пхав диск у конверт, а конверт до кишенi, Iгор вже набрав команду i натиснув Enter.
Що буде далi — я знав. Знав, хоч i нiколи не бачив. Та й, чесно кажучи, не приведи менi Боже таке побачити. Отже, я швидко розвернувся спиною до дисплею.
— Тю, що воно? — почулося ззаду. — А три зет сiм бе... Що за нiсенiтниця?
Я мовчав. Пастка спрацювала. Лишалось лише чекати.
— Слухай, цей твiй тест видає якусь плутанину, текст вперемiшку з малюнками. Ти чуєш? Ось поглянь!
Поглянути? Нi, дякую. Кращe вже вистрибнути у вiкно!
— Та нi, це маячня якась! Хоча... Та це ж...
Тиша. Тепер Iгор не може вiдвести погляд вiд дисплею.
Сам винен. Рiк тому подав менi iдею блокувати резидентнi програми. Зараз його мозок має лише одну мету — додивитись цю "маячню" до кiнця.
— Нннннннiiiiiiii!!!!!!!
Я здригнувся й мало не поглянув назад. Й вдруге здригнувся, уявивши, що сталося б, якби поглянув.
Вiрус нейрочуми не стане розбирати, хто перед ним — чи його творець, чи просто чергова жертва. Я й монтував його наослiп, блоками.
Запала тиша.
Я поглянув на годинник — за хвилину-двi процес має скінчитись.
Комп видав короткий писк. Я обернувся — й побачив чистий дисплей. Й Iгора, що поволi приходив до тями.
— То це ти! Он воно що!... — прохрипiв вiн, намагаючись встати.
— Ну, що там цiкавого? — кинув я кодову фразу.
Програмiст здригнувся i безсило впав у крiсло.
— Слу...ха...ю... — ледь вичавив вiн з себе.
— Розкажи про себе! — звелiв я.
— Народився...
— Нi, не те! Який з тебе спецiалiст?
— Непоганий, — байдуже вiдповiв вiн. Байдуже, начe зомбi. Власне, вiн i був тепер зомбi.
— Можеш написати "хитрий" вiрус?
— Можу, — таким самим тоном сказав Iгор.
— А... писав? — раптовий здогад сяйнув менi в голову.
— Писав. "Крюгер" й "Стрибунець" — мої.
Я засмiявся. От звiдки "макака-резус"!
— "Крюгер" — що це таке?
— Вiрус. Рiвно о дванадцятiй починає видавати звук, наче скрегочуть кiгтi.
— Чудово! — посмiхнувся я. — Отже, тепер ти мусиш написати вiрус, який би нiс цей "тест". Зрозумiв?
— Так, — голос програмiста лишався таким же безбарвним.
А що, новий вiрус можна так i назвати — "Зомбi".
— У випадку небезпеки — знищиш текст i себе. Зрозумiв?
— Так.
— Кодову фразу змiни на... скажiмо, "Чудова робота!". Ясно?
— Так.
— А тепер поводь себе як ранiше. До побачення!
Iгор привiтно кивнув й розвернувся до дисплею, а я швидко вийшов з кiмнати.
Отже, щe одна. Щe одна людина повнiстю належить менi. Тепер за допомогою Iгоревого вiрусу я захоплю щe бiльше мозкiв. А коли настане час — з’явлюсь на телестудiю, — чорт, погано, що Стаховича викрили! — зручно вмощуся перед камерою — й з екрану недбало кину народовi — своєму народовi:
— Чудова робота!
I весь свiт буде мiй.
Але ж, чорт забирай, як все-таки хочеться поглянути, що діється на дисплеї протягом тих чотирьох хвилин!

Коли я буду володiти свiтом, мабуть все-таки не втримаюсь...

Р. Радутний
1992 р.


Джерело: http://vesna.org.ua/txt/radutnyy/zomby_exe.html
Категорія: ВСТУП | Додав: Bobua (29.04.2009) | Автор: Радій Радутний
Переглядів: 721 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
  • українська космічна поезія
  • сторінка письменника-фантаста
  • Олексія Кацая
сторінка письменника-фантаста
Віктора Савченка
персональний сайт
письменника-фантаста
Віктора Савченка
сайт письменника-фантаста
Ігоря Желема
сайт письменника-фантаста
Олекси Палійчука
письменника-фантаста
Олександра Левченка
письменника-фантаста
Тимура Литовченка
сайт україномовного мережевого
перекладу фантастики
україномовний сайт-дайджест
сучасної короткої фантастики
сайт Київського клубу
любителів фантастики
україномовний сайт мережевого конкурсу
фантастичних оповідань
інформаційно-літературний сайт
сайт журналу подорожей, пригод та фантастики
Статистика

Онлайн всьго: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Аргонавти Всесвіту © 2019